Чемпіон Європи-1977 Леонід Шапошніков: За всю кар’єру не програв жодному темношкірому боксеру

Нашим співрозмовником є перший в історії львівського боксу чемпіон Європи (1977), триразовий чемпіон СРСР (1974, 1977, 1978) Леонід Шапошніков. Тільки через 31 рік, 2008-го, на континентальній першості в Ліверпулі, це досягнення зміг повторити Георгій Чигаєв – одесит, який на змаганнях представляв Львів. Сьогодні Леоніду Івановичу виповнилося 68 років. Напередодні з ним поспілкувався кореспондент Leopolis.news, щоб пригадати славетні події давно минулих днів.

Свій шлях у великий спорт Леонід Шапошніков розпочав у сибірському місті Іркутську. Виграв молодіжну першість СРСР, двічі став чемпіоном Росії серед дорослих. А в жовтні 1973-го, у 22-річному віці, переїхав з дружиною і сином до Львова, де розпочав надстрокову службу в армії. Тут і залишився. Зізнається: Львів йому дуже сподобався, тут йому комфортно, саме місто не налякало, не відштовхнуло, а навпаки – наблизило. Зрештою, у Львові в боксера почало все виходити і в спортивному плані.

Пане Леоніде, як так сталося, що 45 років тому вирішили переїхати до Львова? Хто вас запрошував?

Пригадую, 1973 року у Львові відбувалися відбірні змагання на чемпіонат Європи. Я приїхав сюди і переміг. У півфіналі здолав нокаутом збірника Радянського Союзу Олега Толкова. Бій з ним почався не зовсім добре для мене. У першому раунді суперник відправив мене в нокдаун. Це мене завело, і я тричі сам відправляв його в нокдауни. Рефері Дан Позняк (олімпійський чемпіон 1968 року – авт.) зупинив поєдинок: за тодішніми правилами, після трьох нокдаунів фіксували нокаут. А суперник у фіналі Олександр Шипілов знявся – і я став переможцем змагань. Пізніше, до речі, хай де ми перетиналися з Шипіловим, він зі мною не хотів боксувати.

Я знав львівських боксерів Богдана Грицака й Гаджудіна Гаджієва, які виступали за Спортивний клуб армії (СКА). Якось у розмові запросили до Львова. Згодом зідзвонилися і я вирішив прийняти пропозицію. І залишився у Львові на все життя. Узагалі, Львів – прекрасне місто, не подібне на інші. Ми всюди їздили: у Красноярськ, Новосибірськ, Алма-Ату, Душанбе, Ташкент, але Львів – це зовсім інше. Він – європейський, нагадує мені чимось Будапешт. Місто мені дуже сподобалось. І саме місто мене не налякало, не відштовхнуло, а навпаки – наблизило. Тут мені комфортно. Зрештою, у Львові в мене почало все виходити і в спорті.

Ви виграли той відбірний турнір у Львові, але на чемпіонат Європи не поїхали. Чому?

Так вирішили тренери збірної Радянського Союзу. Я переміг, повернувся в Іркутськ, а на чемпіонат Європи поїхав хтось інший (киянин Анатолій Кліманов, який став чемпіоном Європи – авт.). А згодом почав виступати за Львів. І виклики були у збірну Союзу, за яку я виступав до 1978 року, поки не завершив кар’єру, і поїздки на різноманітні змагання.

У збірній з кимось дружили?

У принципі, вся збірна була поділена на компанії за географічним принципом. Були у збірній також львів’яни: Богдан Грицак, Юра Тхоровський, Анатолій Никитенко, з ними і дружив.

Як складалися ваші стосунки на рингу з дворазовим призером Олімпійських ігор, дніпрянином Віктором Савченком?

Вони завжди були прекрасні. Ми один раз тільки помірялися силами на рингу. А вдруге я не захотів би з ним зустрічатися.

Але ж ви перемогли в тому бою…

Справді, фортуна тоді була на моєму боці. Але я вважаю, що Савченко був найсильнішим боксером тих часів. Йому було байдуже, з ким битися – із середньоваговиками чи напівважковаговиками. У нього був нокаутуючий удар з двох рук. А стосунки з ним як були прекрасними у збірній Союзу, так залишилися прекрасними досі. Він – дуже порядна людина, доктор наук, академік, ректор Придніпровської державної академії фізичної культури і спорту, колишній народний депутат.

Пригадайте той бій з ним, який відбувся на стадії 1/8 фіналу на чемпіонаті СРСР 1976 року у Свердловську.

Тільки вийшли, мені відразу ж відрахували нокдаун. І він побіг на мене. Я вдарив назустріч – і вже він у нокдауні! Йому відрахували, але Віктор хитався і тренери збірної Союзу (а Савченка готували до Олімпійських ігор у Монреалі – авт.) відмовилися продовжувати.

Тепер, коли зустрічаємося, Віктор завжди запитує: «Льоню, ну як ти в мене виграв? Досі не розумію». «Лякати не треба було», – відповідаю (сміється). Але я не хотів би з ним більше боксувати. Дуже небезпечний був. Він В’ячеслава Лємешева, олімпійського чемпіона 1972 року, на спарингах нокаутував.

А в півфіналі чемпіонату Союзу 1976 року я поступився Анатолію Журавльову з Челябінська. Савченко підійшов до мене і здивовано каже: «Льоню, кому ти програв?!» Я перегорів. Налаштовувався на один бій, на Савченка. Переміг і розслабився, думав, усіх інших пройду без проблем. Але не склалося. До того ж, коли я боксував, мені рефері не давав у Журавльова виграти: то бій без причин зупиняв, то зауваження безпідставні робив.

Урешті ви зайняли третє місце на тому чемпіонаті СРСР і втратили шанс поборотися за путівку на Олімпійські ігри в Монреалі…

Так. Поїхав Савченко й зайняв на Олімпіаді третє місце. Але, визнаю, він у вазі до 71 кг був тоді найкращим у Союзі.

Свого найбільшого в кар’єрі успіху ви досягли 1977 року, коли стали чемпіоном Європи у вазі до 75 кг у місті Галлє (тоді Німецька Демократична Республіка – авт.). Пригадайте, як це було.

1977-й узагалі був найуспішнішим роком у моїй кар’єрі. Я виграв три головні змагання року, і мене визнали найкращим спортсменом Львова. Чемпіонат Європи розпочався для мене не зовсім вдало. У першому ж бою, в зустрічі з Манфредом Яссманом із ФРН, я зламав кисть руки об чоло суперника. Зробили знімок, але не казали точно зламана рука чи ні. Втім, по самій руці було видно, що вона зламана. Усі наступні бої я відбоксував на уколах. Єдине, чого боявся, що мене не допустять через травму до фіналу з боксером із НДР Берндом Віттенбургом. Але, на щастя, цього не сталося й у фіналі я переміг.

А потім уже відновлював руку у Львові. Мені поставили гіпс, але щось виправити вже було пізно. На руці утворився кістковий мозоль і травма залишилася. Тоді відповідні операції робили лише в Москві, але оскільки я ще боксував, то не було сенсу зчищати мозоль, бо я випав би зі змагального циклу, до того ж при навантаженнях могло стати ще гірше. Рука досі трохи поболює.

Після перемоги над Яссманом, у другому бою ви зустрілися з югославом Слободаном Качаром і перемогли мінімально – 3:2. Це був найскладніший бій на турнірі?

Так. Качар – довгорукий, незручний, дуже складний боксер, при тому, що в нього голова не сильно тримала і він не раз бував у нокдаунах. З ним дуже складно було боксувати. Він став олімпійським чемпіоном 1980 року (у 1985-1986 роках був чемпіоном світу серед профі – авт.).

Через рік, на домашньому для Качара чемпіонаті світу 1978 року в Югославії, він реваншувався. Цього разу у чвертьфіналі турніру рахунок був 3:2, але вже на його користь.

Так, він виграв у рівному бою. Боксував удома, і це відіграло певну роль. Але й мені слід було боксувати наполегливіше. А в наступному бою Качар програв з явною перевагою кубинцю Хосе Гомесу. А я Гомеса переміг 1977 року.

Пізніше ми з Качаром бачилися в Києві на якихось урочистостях. Його запитали, хто я. «Це найбільш незручний для мене суперник», – відповів він.

А що за історія трапилась у вас із чемпіоном Європи Віктором Рибаковим незадовго до чемпіонату світу 1978 року?

Уже перед від’їздом на чемпіонат ми грали в баскетбол і зіткнулися головами з Рибаковим. У мене виявилося зламане перенісся. Перенісся відновили, залили гелем… А на чемпіонаті світу лише трохи по носі вдарять – одразу ллється кров. Так, у крові, я і завершував усі бої.

Згаданий Хосе Гомес – чемпіон світу 1978 року, олімпійський чемпіон 1980-го. Пригадайте той переможний бій проти нього.

Переміг його за явною перевагою на Спартакіаді дружніх армій 1977 року. Бій відбувався на Кубі на очах у Фіделя Кастро. Взагалі, за всю кар’єру я не програв жодному темношкірому боксеру.

А скільки боїв було проти них?

Шість чи сім. З ними мені було легше боксувати. Вони такі відчайдушні, в усякому разі ті, які мені потрапляли. Нав’язував їм зустрічний бій, не вв’язувався в розміни і діяв з дистанції.

Ви брали участь у традиційних у ті часи матчевих зустрічах між збірними СРСР і США. Провели 5 боїв, усі виграли. Зокрема, у січні 1975 року в Лас-Вегасі, Сент-Луїсі та Нью-Йорку. Що найбільше запам’яталося?

У Лас-Вегасі матчеву зустріч відвідав легендарний Мухаммед Алі. Він вітав нашу збірну, дуже тепло спілкувався з нами, дружелюбно поплескував мене по плечі.

1978 року ви завершили боксерську кар’єру. Через травму руки?

Так. Мені пропонували виступати до Олімпіади-1980, але, оскільки травма руки не дозволяла боксувати на високому рівні, я відмовився продовжувати кар’єру. Якби не травма, думаю, мав би непогані шанси перемогти на Іграх у Москві, адже я боксував фактично зі всіма найкращими боксерами у своїй категорії і долав їх.

Що було після завершення кар’єри?

Служив у СКА, був старшим тренером у ПрикВО. 1991 року у званні підполковника звільнився на пенсію. А за якийсь час пішов працювати в охоронну фірму. Тепер теж працюю в охоронній фірмі, на «Львівобленерго».

І декілька слів про сім’ю.

З Наталією одружилися ще в Іркутську, 1971 року. Там народився старший син Костя. Він закінчив Львівський інститут фізичної культури. Так сталося, що захворів і помер. А молодший Гліб народився вже у Львові. Зараз йому 33 роки, живе з сім’єю в Торонто. Маю дві внучки. Молодшій вісім років, живе в Торонто. А старша внучка Анна-Марія Шапошнікова мешкає в Києві, їй 23 роки, закінчила економічний факультет Київського національного університет. Захоплюється блогерством. Вона цілеспрямована, прагне вдосконалюватися, знайти себе. І це радує.

Розмовляв Василь ТАНКЕВИЧ, для Leopolis.news