Чи є в Україні політичні партії? | Блог Святослава Яворівського

09:05 4 Лютого 2019

Чи є в Україні політичні партії? | Блог Святослава Яворівського

Ніяк не претендуючи на роль політичного теоретика, смію припустити: НЕМА.

Виборчі проекти є. Більш чи менш успішні, краще чи гірше профінансовані і розкручені, краще чи гірше структуровані. Більшість із цих проектів є «іменними», тобто створені і «заточені» під одну особу. Ця особа зазвичай претендує на крісло президента, а заодно на чисельно-впливову фракцію у парламенті, а заодно на крісла у кабміні, в органах юстиції і т. ін. Ця ж особа спершу має знайти джерело щедрого фінансування на виборчі кампанії і себе особисто, а потім (досягнувши влади) створити умови для помноження статків для того ж таки джерела фінансування. Принагідно створивши безбідні умови для свого «партактиву» і себе особисто.

Саме таким шляхом йшли всі політично-виборчі процеси в Україні з часів Незалежності. Нічого спільного з класичною демократією, теорією політики, принципами партійного будівництва чи ідеологією це не мало за визначенням. Були винятки: «Рух» Чорновола чи КУН Слави Стецько, частково Соцпартія… Але за вбивством чи смертю принципових лідерів або внутрішнім ослабленням навіть ці ідеологічні партії були приватизовані банальними торгашами або просто згасли.

Чи може хтось сказати, якими за ідеологічним наповненням є, до прикладу, партія радикального Ляшка, чи в чому полягають соціалістичні погляди Ківи, яку з класичних ідеологій сповідує Тимошенко, чи як трактувати громадянськість позиції Гриценка, чи може принцип самопомочі бути ідеологією?… Про світоглядні засади БПП чи нарфронту можна лише здогадуватися. В кращому разі про це знають самі пожиттєві лідери іменних проектів, але публічно про це навряд чи скажуть. Говорити про внутрішньопартійну демократію чи можливість дискусії, чи конкуренцію лідерів у цих виборчих проектах не варто, бо зміна лідера означає втрату годувальника (джерела фінансування), або його зміну з усіма оргвисновками.

Окремою політгрупою чи різновидом боротьби за владу можна вважати радикально-націоналістичні проекти. Озброївшись спрощеними до цитатників ідеями класичних націоналістів 19-20 ст., вони простотою вирішення складних проблем притягають природно радикальну молодь. На жаль, часто малоосвічену і малодосвідчену. На відміну від посвяченого у процес керівництва. Але там є хоч подоба ідеології. Однак, методи виборчої боротьби неоригінальні. Та й єдність на цьому ідеологічному крилі визначається настроями незмінних лідерів.

Чи може хоч один з наявних в Україні виборчих проектів (названих політичними партіями) публічно показати суспільству реєстри сплати членських внесків чи відкрити схеми фінансування дорогих рекламних кампаній, утримання апарату, приміщень, транспорту і т ін..? Коли у нас цим цікавилися уповноважені органи?

Відбувається підміна понять, а простіше шулерська гра за правилом: «Ти знаєш, що я знаю, що ти знаєш».

Членство в політичних проектах (тобто партіях) простим посполитим дає мало преференцій і мало обов’язків. В кращому разі можна щось заробити під час виборчих кампаній або у виборчих комісіях різного рівня. Обов’язок виходити на вулицю з прапорами і транспарантами безплатно – нема дурних. Але наближеність до керівництва проекту (краще до самого лідера чи спонсора) дає значно більше перспектив. В разі перемоги на виборах (навіть часткової, навіть потрапляння у парламент чи місцеві ради) відчиняються нові вікна можливостей. От ними і користуються хто як може.

По-людськи шкода постійних розчарувань громадсько активних людей, котрі, щоразу вступаючи до якогось проекту з найкращих міркувань, швидко розуміють, що їхні погляди, переконання і думка там насправді нікого не цікавлять. І від них особисто нічого не залежить.

Про ефективність чи відповідальність чи професійність таких проектів у разі прориву до влади говорити не варто. З трагічною послідовністю це щоразу бачать всі в Україні.

ЩО РОБИТИ?

Зробити ще одну відчайдушну спробу перезавантажити в Україні поняття політичної класичної партії. З внутрішньою демократією, чіткою правоцентристською ідеологією, з ротацією лідерів, фіксованим членством і членськими (не символічними) внесками. З публічно відкритими джерелами фінансування, справді відкритими списками на виборах. Статутні завдання і програма цієї партії мають бути такими, щоб їх не доводилося переписувати від виборів до виборів, від лідера до лідера, від спонсора до спонсора.

Чому ми заздримо політичній культурі Європи чи Америки? Бо там зміна лідера класичної партії принципово нічого не міняє в поведінці цієї партії. А прихід цієї партії до влади зовсім не означає, що її верхівка негайно окупує всі міністерські крісла і відразу заб’є на громадську критику, протести опозиції, думку власної партії та її виборців.

Якщо ми перестанемо бідкатися з приводу безперспективності виборів без вибору…

Якщо зрозуміємо нарешті в чому системна хвороба того, що ми помилково називаємо українськими демократією і політикою… Якщо не прогавимо і не забазікаємо здорову ідею, що може раптом з’явитися…Скажімо, партія із задекларованою класичною ідеологією, з конкурентним середовищем для ідей та думок, без забронзовілого безтермінового вождя-лідера, без брудних грошей неситих олігархів…  Може й у нас щось добре трапиться. Чого не помріяти?

Leopolis.news

Також ви можете стежити за головними новинами від Leopolis News на нашому Facebook, Twitter та Telegram-каналі.

Стрічка новин