Ефірне «сміття» під виглядом українізації

13:57 22 Січня 2017

Ефірне «сміття» під виглядом українізації

Введення обов’язкових квот вживання української мови у медіапросторі, попри сподівання на покращення становища української мови, на практиці має зворотний ефект. Медійники чомусь навмисне чи випадково роблять усе можливе, щоб не тільки не виховувати любов до рідної музики чи кіно, але й щоб відштовхнути людей від україномовного контенту.

Українська музика  з нафталіном

Чи не найсерйознішим заходом для захисту української пісні, на який спромоглася українська влада, стало встановлення квот на україномовний контент. Подібні вимоги діють у багатьох державах, у тому числі і в Польщі. Але важливим нюансом є те, що в більшості випадків за кордоном такі обмеження спрямовані на розвиток власної музики. В Україні ж засилля низькопробної російської попси не тільки псує смаки населення, але й спонсорує окупанта.

Як же відбувається виконання квот на практиці? Чимало радіостанцій дотримуються квот, але грішать скромним набором українських виконавців або трансляцією пісень мало не 100-літньої давності. Так, на радіо «Мелодія» левова частка україномовних виконавців – це давно вже неактуальні С. Ротару, В. Павлик, І. Білик, О. Білозір, а також давно забуті пісеньки О. Пономарьова, Н. Могилевської, І. Федишин, Ю. Юрченка і навіть відомого скандальним висловлюванням про Крим В. Козловського. На «Просто радіо» в обід нашу пісню можна почути один раз на 10-15 іншомовних треків. Натомість майже всі «квотні» пісні звучать з 3 години ночі до 7 ранку, коли більшість людей сплять.

Тож новинки від наших виконавців часто доступні лише для тих, хто страждає безсонням або працює вночі. З іншого боку, що може бути гіршим для молодого меломана, ніж естрадні пісні у «совковому» стилі або ті, які давно пропахли нафталіном. Звичайно, є безсмертна класика, яка актуальна через десятки років, але композиції на зразок «Хрещатика» П. Зіброва та інших з репертуару передач на зразок «Концерт-вітання» явно не дотягують до рівня «Yesterday» від «The Beatles».

Тобто формально радіостанції виконують квоти, але пропонують слухачам чомусь не популярні «Океан Ельзи» чи «Бумбокс», а лише несучасних виконавців, яких молодь не хоче слухати. Більшість молодих українців перемикають радіохвилю, коли ФМ-станції вмикають українські пісні.

Складається враження, що власники радіостанцій спеціально роблять усе, аби відштовхнути слухачів від української музики і не давати можливості популяризувати себе молодим колективам. Фактично це саботаж. Адже культурний аспект – не єдиний важливий момент. Добре, коли люди слухають рідну пісню, сприймають її мову як мову мистецтва, але не провінційності та псевдокультурного холуйства  часів УРСР.

Не менш важливий і аспект економічний: українська музика – це робочі місця для музикантів та персоналу з України, податки в бюджет. А хто насамперед купить квитки на концерт, фестиваль, завантажить альбом з музичного інтернет-магазину? Молодь! І слухає вона переважно або справжні світові хіти або свіжу сучасну музику. Крутити пропахлі нафталіном пережитки минулого означає відкинути від вітчизняного продукту представників економічно активних поколінь.

Україномовний гумор: міф чи реальність?

Гумористичні передачі – це те, на що попит завжди був, є і буде. Ще недавно основними розважальними шоу були російське «Криве дзеркало», монологи Петросяна і Задорнова, «Comedy Club», «Наша Russia».

Сьогодні на основних телеканалах транслюють продукти українського виробництва: проекти студії «Квартал 95», «Дизель Шоу», «Коли ми вдома» та інші. Проте майже всі вони випускаються або 100% російською мовою або з використанням окремих сюжетів українською. При цьому образливим виглядає те, що україномовні персонажі – це майже завжди або ненависні населенню політики або маргінали та неосвічені «селюки».

Так у передачі «Страна У» українською розмовляє лише такий собі неосвічений хамовитий сільський рагуль та його неотесана дівчина з Тернополя, яка терпить його «бикувату» поведінку. Натомість, гламурні та модні менеджери в офісі – підкреслено російськомовні. Виглядає, що всі тупі, провінціали, невдахи – українці, а успішні і багаті представники бомонду – російськомовні.

На зміну російським комедіям поступово почали приходити вітчизняні фільми та серіали. Але з ними ситуація така, як із шоу. Чого тільки вартий серіал «Останній москаль». Із назви та анонсу очікувалося, що висміювати будуть саме «москаля». На практиці ж автори поглузували з населення гуцульського села. «Москаль», який походить звідти, говорить виключно російською мовою, освічений, має багатого батька, вміє викручуватися з усіх проблем, в нього закохується місцева вчителька, яка ніби демонструючи свою освіченість і високу культуру переходить на російську. Її місцевий україномовний залицяльник показаний дурнем і невдахою на противагу носієві «вєлікого і магучєго», а українські селяни – підлими, зажерливими і недалекими русофобами.

У серіалі «Село на мільйон» двоє з трьох онуків, які приїхали з міста, російськомовні, а третя – україномовна зі Львова. Донька місцевого мешканця, яка стала відомим адвокатом і досягла високого суспільного та матеріального статусу, розмовляє виключно російською. Фактично у всіх цих фільмах та серіалах подається образ українця-«хохла» – мешканця глухого села, неосвіченого, невихованого, жадібного. На противагу йому показують розумних «міських» російськомовних, як модних і успішних людей. Така репрезентація носіїв мови перегукується із радянською політикою нав’язування стереотипу про другосортність української мови, використання її виключно селянами або невдахами.

Свій до свого по своє: український варіант

Частково гегемонію російської мови можна пояснити орієнтацією не лише на внутрішній ринок, а й на російський. Але коли до цього додається відверте знущання з українців у гумористичних шоу, специфічний варіант дотримання квот щодо музики та обов’язкова наявність російськомовних ведучих поряд з україномовними під гаслом «Єдина країна – Єдиная страна», то напрошується висновок про наявність сильного спротиву поширенню нашої мови та культури.

На підсвідомому та асоціативному рівні нам намагаються нав’язати принизливі образи представників нашого народу, переконати, що сучасну українську культуру репрезентують лише старомодні нецікаві виконавці.

І це тоді, коли у Японії тисячі людей слухають українську «ONUKA», а на російському сайті «Кинопоиск» серіал «Файна Юкрайна» має вищий рейтинг, ніж їхня «Наша Russia» та багато голлівудських комедій.

У нас є виконавці, які мають перспективу здобути міжнародну славу, талановиті режисери та гумористи, але на противагу їм існують бізнес-структури, які відверто саботують україномовний продукт і намагаються поширювати стереотип другосортності всього українського. Тож єдиний вихід – ігнорувати цей саботаж і підтримувати свою культуру гривнею.

Наталія МАЙДАНЮК, для Leopolis.news

Також ви можете стежити за головними новинами від Leopolis News на нашому Facebook, Twitter та Telegram-каналі.

Стрічка новин