Ігор Паславський: Українці читають у кілька разів менше, ніж поляки

Нинішній наш співрозмовник – багаторічний директор видавництва «ПАІС», доцент кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка Ігор Паславський.

Ігоре Івановичу, яким є сучасний стан книговидання в Україні?

Зараз українське книговидання вийшло на абсолютно новий рівень. Як не дивно, цьому посприяли події на Сході: різко перекрили потік російських книжок на український ринок, тому активізувалася діяльність українських книговидавців.

Чи змінилась останніми роками специфіка роботи Вашого видавництва?

Ми успішно працюємо вже 24 роки. Спочатку ми спеціалізувалися тільки на наукових книжках: підручниках, посібниках і монографіях, але життя внесло свої корективи. Пам’ятаю, які раніше черги були по наші книжки, однак не тепер. За статистикою, українці читають у кілька разів менше, ніж поляки, і в декілька десятків разів менше, ніж німці. Це дуже тривожний сигнал, але це реальність, і ми, книговидавці, маємо її визнати. Тому з часом видавництво «ПАІС» почало відходити від друку підручників, доповнило свій репертуар популярною літературою, яка може зацікавити всі категорії читачів.

Чому ж українці не читають?

Насамперед це пов’язано із серйозними проблемами в освіті, яка перейшла на так звану дистанційну безкнижкову систему: в окремих університетах більшість студентів узагалі не з’являється в аудиторіях, а в деяких ВНЗ почали видавати дипломи навіть тим «студентам», які за життя прочитали лише дві книжки – читанку й буквар. І це – реальність, яка не передбачає великих перспектив для книговидання.

Чи вважаєте Ви проблемою сучасну тенденцію масового переходу від друкованих до електронних ресурсів?

Безумовно, так. Дехто помилково ототожнює поняття «інформація» і «знання». Інформація – це те, що ви дізналися, а знання – те, що осмислили, опрацювали і проаналізували. Мережа – це бездонне море інформації, у якому легко потонути. Книжка ж, навпаки, фокусує і сконцентровує увагу, дозволяє заглибитись у текст. Я погоджуюся з Оксаною Забужко, яка свого часу сказала, що ті, хто читає, завжди керуватиме тими, хто дивиться телебачення або сидить в Інтернеті.

Чи можливо звільнитися від полону Інтернету?

На жаль, цей процес уже не зупинити. Але молодь в якийсь момент відчує, що чогось бракує. Розповім з особистого досвіду: коли я йду на лекцію, матеріал якої, звичайно, знаю напам’ять, то можу її прочитати, а можу зробити це бездоганно. Для цього перед лекцією мені треба хоча б кілька годин почитати. Знань зайвих не буває, і потрібно постійно прагнути до саморозвитку.

Чи є майбутнє в паперової книжки?

Юлія Мостова каже, що немає. Хоча я особисто знаю людей, які також були впевнені в цьому, але з певних причин знову і знову поверталися до паперових книжок. Чи зникне книжка взагалі? Ні. Але інше питання, який вигляд вона матиме. Ювілейні та подарункові видання однозначно матимуть попит ще впродовж років.

Розкажіть про цікаві книжки видавництва «ПАІС».

Кожне видавництво має книжки, якими пишається. У нас, зокрема, таким виданням є «Енциклопедія афоризмів, крилатих висловів, цитат» Анатолія Капелюшного. Це найповніша енциклопедія афоризмів українською мовою, на сторінках якої вміщено 19 200 крилатих висловів більше ніж 3000 мислителів, кожен з яких є надзвичайно змістовним. Найчастіше ахіллесовою п’ятою видань такого типу стає переклад: афоризми перекладають спочатку російською, і лише згодом, вторинно – українською мовою. Унаслідок цього губляться відтінки значень, деякі тонкощі й дотепність. Натомість Анатолій Капелюшний здійснював переклад безпосередньо з мови оригіналу на українську, що дозволило максимально зберегти влучність кожної цитати. Енциклопедія містить декілька покажчиків, що значно спрощує пошук інформації, зокрема, алфавітний, іменний та предметно-тематичний, покажчик географічних назв. На кожний афоризм є посилання.

Наступна книжка, про яку хочу розповісти, – це «Прошу коротко», автором якої є останній президент Чехословаччини і перший президент Чехії Вацлав Гавел. Він розпочинав як опозиціонер: очолював дисидентський рух проти комуністичного режиму в Чехословаччині. Після звільнення країни від соціалістичних пут став президентом. Вацлав Гавел обрав інструментом керівництва слово. Завжди самостійно писав і редагував промови. Мав надзвичайно оригінальні, нетривіальні думки. Зокрема, свої погляди на загарбницьку політику російської влади В. Гавел висловлює в книжці так: «Росія принесла дуже багато горя своїм сусідам, бо ніколи не знала, де починається, і де закінчується». Видання має цікаву структуру, де записи з особистого щоденника гармонійно переплітаються з уривками інтерв’ю. Так ми можемо побачити Вацлава Гавела переконливим і послідовним політиком, з одного боку, та боязкою і делікатною людиною – з іншого. У Львові «Прошу коротко» було визнано найкращою книжкою 2016 року в рубриці «перекладні видання».

Справді новаторською книжкою в нашому репертуарі вважаю «Таємницю Святоюрської гори» Олександра Богдановича – перший в українській літературі роман про І Світову війну, хоча й не унікальний у світовому масштабі (загадаймо, наприклад, твори Еріха Марії Ремарка і Ернеста Хемінгуея). Події роману відбуваються у Львові. В основі сюжету – історія капітана російської розвідки, якого підкорила атмосфера цього міста. Крізь таку призму висвітлено перипетії тогочасного військового періоду. Невдовзі побачить світ друга частина («Таємниця Святоюрської гори. Частина 2»), у якій уже буде описано ІІ Світову війну. І хоча це роман-дилогія, друга книжка є самодостатнім і завершеним твором.

На окрему увагу заслуговує книжка «Сибірський семестр». У ній описано студзагонівський рух, тобто період 1954–1991 років, коли студенти львівських ВНЗ, здебільшого Політехніки та Національного університету імені Івана Франка, почали їздити на освоєння цілини. Для них це була молодість, бажання реалізуватися, можливість випробувати себе виснажливою працею. Студенти будували об’єкти в Тюмені, збирали врожай на полях Херсонщини та Миколаївщини. Тепер цим людям понад 50 років і вони розповідають читачам історії своєї молодості, які й сьогодні згадують з усмішкою на обличчі. Наприклад, одна з таких відбувалася в селі Вологодської області, де траву косили лише жінки: п’яний чоловік спить посеред городу, а жінка косить траву навколо нього, залишаючи лише маленький острівець під ним, бо не може розбудити.

Ще одним непересічним виданням від видавництва «ПАІС» є книжка «Скоропадський, Врангель, Маннергейм: кавалеристи-державники» Дмитра Шурхала. Вона розповідає про долю трьох генералів-кавалеристів, кожен із яких будував власну державу: Павло Скоропадський – Україну, Карл Густав Маннергейм – Фінляндію, а Петро Врангель – Росію. Щодо першого, то Дмитро Шурхало намагається зрозуміти суперечливу постать гетьмана Павла Скоропадського, порівнюючи його з товаришами по службі.

Українське книговидання розвивається і дає нам можливість читати якісну й різнопланову вітчизняну літературу. Користаючись із цієї нагоди, ми не тільки підвищуємо рівень своєї обізнаності та культури, а й підтримуємо друк української книжки, майбутнє якої цілковито залежить від українських читачів.

Розмовляла Дарія ШАБАНИЦЯ, для Leopolis.news