Марта Літинська: Їхати в Росію на змагання чи ні – справа кожного. Я би не поїхала (ч. 2)

Нашою співрозмовницею є знана львівська шахістка Марта Літинська, яка вчора відзначила 70-ліття. З цієї нагоди кореспондент Leopolis.news поспілкувався з ювіляркою.

У першій частині інтерв’ю розмовляли про радянський період кар’єри шахістки, а також про комплекси, які завадили досягнути більшого, зокрема замахнутися на світову шахову корону. В останньому Марта Іванівна зізналася вперше.

У другій, заключній, частині говоримо про «битву психологів» під час півфінального матчу претенденток на світову шахову корону, що завадило стати переможницею Всесвітніх шахових олімпіад, стосунки з Василем Іванчуком, сім’ю, а також настрій, з яким Марта Літинська підійшла до свого ювілею.

Марта Літинська – міжнародний гросмейстер серед жінок (1976), заслужений майстер спорту СРСР (1990), чемпіонка СРСР (1972) і багаторазова призерка чемпіонатів СРСР, переможниця Спартакіади народів СРСР у складі збірної України (1979), срібна призерка Всесвітньої шахової олімпіади у складі збірної СРСР (1988) та збірної України (1992), чемпіонка Європи у складі збірної України (1992), учасниця двох півфінальних матчів претенденток за світову шахову корону (1974, 1980), переможниця і призерка багатьох інших міжнародних змагань.

Пані Марто, ви двічі ставали срібною призеркою Всесвітніх шахових олімпіад – 1988 року у складі збірної СРСР і 1992-го – у складі збірної України. Коли були ближче до здобуття золота?

І тоді, і тоді ми мали хороші шанси стати переможцями, але невдало зіграли на фініші. У Салоніках, Греція, 1988 року за два тури до кінця Олена Ахмиловська раптово вирішила вийти заміж за капітана збірної США Джона Дональдсона й покинула Олімпіаду. Нашу команду, яка йшла на першому місці, ця подія дуже вибила з колії, і ми стали тільки другими, відставши на півочка від команди Угорщини. А через чотири роки в Манілі, Філіппіни, теж лідирували, але за три тури до фінішу програли збірній Росії – 0,5:2,5 і нас обійшли грузинки.

Як це було виступати під прапором збірної України?

Звичайно, пишалися, що виступаємо за Україну, під синьо-жовтим прапором. А ще була гордість, що ми перегнали Росію, яка стала тільки п’ятою.

П’ять років триває війна з Росією. Як ви ставитеся до того, що наші спортсмени, зокрема сестри Анна й Марія Музичук, їздять на змагання в цю країну?

Це їхня справа. Я би не поїхала, так мені зараз здається. Кожен сам вибирає. Хоча Аня не поїхала 2017 року на чемпіонат світу в Саудівську Аравію – там їй заважав хіджаб. Але у випадку з Росією це не до порівняння гірше, ніж одягнути хіджаб.

Повернімося трохи назад, у 1980 рік. Тоді ви грали півфінальний матч претенденток на світову шахову корону з Наною Александрією і поступилися після двох додаткових партій. Пригадайте, що за «битва психологів» була тоді?

Зі мною на матч поїхав психолог-початківець Володимир Рикунов. Він просто сидів у залі і спостерігав. Не знаю, чи в нього погляд був особливий, чи ще щось… А тоді Александрія програвала, і грузинська команда викликала на противагу Рикунову відомого гіпнотизера і психолога Рудольфа Загайнова, який допомагав Карпову в матчі з Корчним і багатьом іншим чемпіонам світу. Той поводився дуже виклично. Він сидів у другому ряді в оточенні тренерів і представників команди Александрії та робив якісь паси руками. Члени моєї команди почали протестувати. Потім раптово перед останніми партіями Рикунова викликали до Москви. У мене були хороші шанси на перемогу, проте використати їх не вдалося. У фінал проти Нани Іоселіані вийшла моя суперниця. Александрія врешті перемогла опонентку, але шахову корону не здобула, поступившись чемпіонці Майї Чибурданідзе.

Чому вашого психолога викликали до Москви?

Не знаю, не можу сказати.

Він допомагав вам?

Так, його присутність додавала впевненості. Члени моєї команди неправильно вчинили, що почали мене посвячувати в ту справу. Думаю, то була помилка.

А самі ви бачили Загайнова і його рухи?

Ні, не бачила. То й не треба було мені про це говорити.

Не бачили, навіть незважаючи на те, що він сидів у другому ряді?

Я, коли грала партії, була настільки сконцентрована, що нікуди не дивилася. Мала там виграну позицію, до речі. Якби перемогла ту партію, то для виграшу матчу достатньо було зробити нічию у двох партіях.

На яких турнірах грали востаннє?

На чемпіонаті світу серед ветеранів. 2002 року я була першою, у 2003-го – другою, а 2004-го – третьою. Після того грала хіба що у швидкі шахи. Ще мене запросили 2011 року на турнір з нагоди 70-річчя Нони Гаприндашвілі в Москві. Після того вирішила перестати грати. Я дуже переживала поразки: безсонна ніч, нервування. З віком тяжче грати. Та й на чемпіонати серед ветеранів треба їхати за свій рахунок, що фінансово невиправдано. Можливо, якби не мала сім’ї, тоді була б інша річ. А так я все життя їздила, для родини це не так просто. Пам’ятаю чемпіонат Союзу в Ашхабаді, який тривав 32 дні! Це тепер турніри коротші: відіграли максимум 10 днів за швейцарською системою і роз’їхалися.

Яке місце у вашому житті нині займають шахи? Граєте, цікавитеся новинами, стежите за перебігом турнірів?

Не граю зовсім, новинами шахів цікавлюся зрідка. Пригадую, у Львові вела шаховий гурток в університеті третього віку – для пенсіонерів, учила їх грати в шахи. Ви б побачили, з яким задоволенням вони розв’язують шахові задачі (сміється)! Я була вражена. Вони навчилися записувати партії, просили давати домашні завдання… Отож у нас пенсіонери стають такі, як і на Заході, де після 60-ти життя тільки починається.

Один із найсильніших свого часу шахістів світу, львів’янин Василь Іванчук 18 березня відзначив 50-ліття. Вітали його з ювілеєм?

Ні, не привітала (сміється). Забула, що йому 50 і що наші ювілеї поруч. Зізнаюся, що я і свій день народження не особливо відзначаю.

З Іванчуком які маєте стосунки?

Коли зустрічаємося, то розмовляємо, але зв’язків з ним не підтримуємо. Коли він був одружений з Алісою Галлямовою, вона одного разу запрошувала всіх шахістів до себе, а тепер у кожного своє життя: він грає в шахи, а я вже зовсім відійшла від них.

Ще в 1990-х роках йому присвоїли неофіційний титул генія. Яке місце у світовому рейтингу геніальності ви відвели б йому?

Складно відповісти, в топ-10 він точно входить. Хочу сказати, що дуже талановитий серед шахістів Адріян Михальчишин. Тренер Віктор Карт казав, що він талановитіший від Олександра Бєлявського, Олега Романишина. Так і видавалося за тим, як швидко він прогресував, розвивався. Але Адріян Михальчишин дуже емоційний і йому не вистачило характеру, щоб досягнути більшого.

А Іванчуку чого не вистачило?

Можливо, також характеру, а ще – команди. Коли Іванчук 2002 року програв фінальний матч на першість світу іншому українцю Русланові Пономарьову, то не мав такої команди, як суперник, в якого в Москві була делегація з близько 20 осіб. А Василь поїхав тільки з гросмейстером Орестом Грицаком. Він підійшов до підготовки суто із шахового боку, недооцінивши допоміжні чинники.

Те, що Іванчук не створив навколо себе команду, було помилкою?

Так, йому треба було зробити це. Він переоцінив свої шанси, можливо, вважав, що може і сам виграти.

Пані Марто, знаю, ви вже багато років любите у вихідні поїхати в село.

Так, особливо чоловік там дуже любить бувати, він іще викладає у Львівській політехніці. Це кілометрів 75 від Львова. В селі є сад, город. А у вівторок (26 березня – авт.) я їду до доньки. Вона з сім’єю живе в Лондоні, займається альпінізмом. Зараз мають намір з чоловіком підкорити Еверест, опісля планують їхати в Антарктиду, а я залишаюся з внучкою на той час, поки вони ходять у гори.

Онука грає в шахи?

Уміє грати, навіть займалася шахами. В Англії серед дітей шахи менш популярні, ніж у нас.

Ваш син Святослав – доволі відомий громадський діяч. Підтримуєте його діяльність?

Підтримую (сміється). Усі листи приходять сюди: він тут зареєстрований, а живе в іншому місці. Фотографую листи, пересилаю по «Вайберу», тому, можна сказати, підтримую (сміється).

У вашого колеги по збірній Адріяна Михальчишина син Юрій теж громадсько і політично активний.

Вони навіть не знайомі, до речі.

Ваші батьки тривалий час приховували від вас свою участь в УПА. Коли вони вас у це посвятили?

Мені сказала батькова сестра – під великим секретом (сміється). Це вже Україна була, причому років зо два. Я потім прийшла до батьків – вони жили окремо – і почала їх розпитувати. Цікаво, що всі родичі знали про історію батьків, тільки нам із сестрою нічого не було відомо.

Марта Літинська із журналістом Leopolis.news

Пані Марто, з яким настроєм, думками підходите до свого ювілею?

З яким настроєм підходжу до ювілею? – звертається до свого чоловіка, який саме зайшов у кімнату, де ми розмовляли.

З поганим, – каже пан Володимир. – Тому що є тисячі менш заслужених людей, які отримали нагороди, а їй могли би вручити хоч якийсь орден за заслуги. Вона ж перша там була, перша – там…

Для чого мені цей орден? – парирує пані Марта. – Я маю дітей – це моя нагорода. Ти – моя нагорода.

Ти це для держави робила, у збиток дітям, – відповідає чоловік. – Я через твої турніри дітей бавив.

Повернімося до мого запитання.

Коли мені було 18 років, я дивилася на 30-річних як на старих людей. Так у кожному віці ми думаємо про тих, хто старший від нас, які ж вони дорослі. Я прожила 70 років, а в душі залишилася така сама, як була у 18. Добре, що фізична форма нормальна, настрій нормальний. А так, мої літа – моє багатство, як співав Вахтанг Кікабідзе.

Розмовляв Василь ТАНКЕВИЧ, для Leopolis.news