Оксана Вацеба: Невипадково вже три роки поспіль Львівське училище фізкультури – №1 в Україні

11:45 19 Квітня 2019

Оксана Вацеба: Невипадково вже три роки поспіль Львівське училище фізкультури – №1 в Україні

Нашою співрозмовницею є заступниця директора з навчально-методичної роботи Львівського державного училища фізичної культури, кандидатка педагогічних наук, професорка, заслужена працівниця фізичної культури та спорту України Оксана Вацеба.

Перед тим, як перейти на роботу в училище фізкультури, пані Оксана дев’ять років працювала на посаді заступника начальника управління з питань фізичної культури та спорту Львівської облдержадміністрації. З причин звільнення ми і розпочали нашу розмову. У ній торкнулися великого спектру тем, починаючи з баскетбольної кар’єри, студентських років, наукової роботи й завершуючи нинішньою працею в училищі.

Пані Оксано, ваш багаторічний начальник в управлінні Юрій Майборода в інтерв’ю Leopolis.news зізнався, що ініціатором його звільнення був голова облдержадміністрації Олег Синютка. Як було у вашій ситуації,?

Насамперед хочу подякувати, що доля звела мене з Юрієм Анатолійовичем (Майбородою – авт.), ми працювали разом майже дев’ять років. Він унікальний керівник, з добрим розумінням, стратегічним баченням, якісними людськими рисами. У моєму випадку було так, що новий керівник (Роман Хім’як – авт.), який очолив управління, з яким ми разом багато років працювали і до якого я теж добре ставлюся, мабуть, хотів бачити когось іншого своїм заступником.

Це була його ініціатива? Він дав зрозуміти?

Заяву подала я. В якийсь момент зрозуміла, що потрібно йти.

Як для себе оціните той великий період роботи в управлінні?

Дуже цікавий проміжок часу. Важливий для професійного становлення, для загального, стратегічного бачення розвитку нашої галузі. Важливий для контактів, розуміння розвитку різних видів спорту, співпраці з центральними органами влади, громадськими організаціями. Дякую долі, що такий час був. Багато що запам’яталося, чимало цікавих подій. Здається, вдалося і щось змінити в нашій галузі й поліпшити її розвиток. Торік наприкінці серпня я звільнилася, а з 1 вересня вже почала працювала в училищі.

Степан Михайлович (директор училища Степан Родак – авт.) вас запросив?

Так. До речі, запрошував і раніше. В училищі тривалий час була вакантна посада заступника директора зі спорту. Важлива посада, бо нині для училища дуже складний період стратегічної розв’язки: як бути далі – залишатися в статусі загальноосвітньої школи чи думати про статус коледжу, закладу другого рівня акредитації. Нині реформи тривають і в загальній шкільній освіті, і в професійно-технічній. І власне мої знання, досвід, зокрема й у вищій школі, практична робота були дуже потрібні.

Дев’ять років в управлінні фізичної культури та спорту – тривалий період. Як вставали наступного ранку після звільнення? Коли не треба йти на роботу, немає тих «гонок».

Робота державного службовця, зокрема в облдержадміністрації, доволі специфічна. Для мене робота завжди була дуже важливою, я прагну віддаватися їй сповна. Нині немає такої шарпанини, як була в облдержадміністрації, бо там сто справ одночасно і вже на вчора. Тут більш планова, розумніша організація роботи.

Працюю заступницею директора з навчально-методичної роботи – так посада називається, але загалом моя сфера відповідальності за спорт в училищі, за вищу школу, бо є ще система училища, де на трьох курсах навчаються студенти. Тобто тут таке цікаве поєднання навчання і спорту для спортсменів – здебільшого членів збірних команд України, елітних молодих атлетів. В училищі є 13 спортивних відділень. Розвиваються провідні види спорту, які працюють на імідж Львівщини. Тут своєрідна кухня підготовки молодих спортсменів. Ми зі Степаном Михайловичем знайомі давно, ще з моїх аспірантських часів, свого часу нас здружила Українська спортова асоціація. Якось паралельно йшли по житті, а тепер перетнулися.

Робота в училищі мені дуже близька, бо свого часу працювала в Івано-Франківському коледжі фізичного виховання, починала звідти. Пригадую, свого часу Івано-Франківський коледж і Львівське училище навіть співпрацювали в рамках Галицького комплексу, разом із Львівським університетом фізичної культури (тоді ще інститутом).

Звісно, тут спокійніше, комфортніше, організованіше, зрозуміліше, ніж було в управлінні. Загалом систему школи впорядковано, є певний робочий графік. Його не вибивають якісь події, як в обласній адміністрації. Тут спокійніше, системніше, ґрунтовніше. Зрозуміло, що результат, можливо, не видно сьогодні, але я вірю, що його буде видно через кілька років. Системна, тривала, організована праця дає результат. Училище якраз приклад такого. Тому невипадково вже три роки поспіль у загальному рейтингу наше училище – №1 в Україні серед споріднених навчальних закладів. Притому, що ми менші за кількістю учнів і видів спорту, суттєво менші за грошовим забезпеченням, аніж інші заклади.

Розкажіть докладніше про училище, якісь статистичні дані.

Навчальний процес організовано для школярів, починаючи із сьомого класу. Десь до півтисячі учнів навчаються в 7-11 класах. Студентів до півсотні осіб – це ті, які закінчили загальноосвітню школу і продовжують навчання на освітньо-кваліфікаційному рівні «молодший спеціаліст». Систему навчання організовано так, що перші два курси університету фізичної культури розтягнуто в училищі на три роки. Тобто більше часу є для занять спортом. Водночас є можливість забезпечити таких спортсменів харчуванням, інтернуванням у гуртожитку, відрядженнями (частково, бо все менше й менше грошей з бюджету виділяють на це). А потім більшість із них продовжує навчання на третьому курсі в університеті фізкультури. Інші, як звичайні 11-класники, мають право вибрати, куди хочуть вступати. Наші учні здобувають настільки якісні знання, що вступають після училища і на кібернетику, і на екологію, і на математику, й у військові заклади, і за кордон їдуть навчатися. Ми цим пишаємося.

У вищій школі для освітнього рівня «молодший спеціаліст» більшість викладачів – професори університету фізичної культури, в тому числі і я читаю кілька дисциплін. Зокрема, Степан Михайлович запропонував мені викладати історію спорту для школярів 10 класу. Раніше він сам читав цю дисципліну.

Ви завжди мали схильність до наукової діяльності. Мабуть, в облдержадміністрації не мали на це часу. Припущу, в училищі на науку маєте більше часу.

Справді, я трошки відійшла від наукової діяльності, хоча й не зовсім. Донині час від часу просять опонувати при захисті дисертаційних робіт. Я надалі керувала магістерськими роботами, цікавлюся новинками. І тішуся своїми учнями, які продовжують наукову роботу.

Що б відзначили з ваших наукових статей, досліджень, можливо, відкриття якихось імен?

Тішуся, що, коли була аспіранткою першого курсу, доля звела мене з відомим журналістом, заслуженим журналістом України Василем Михайловим. Він узяв у мене невеличке інтерв’ю і на шпальтах «Спортивної газети» вдалося надрукували інформацію про Івана Боберського. Тішуся тим часом. Моя дисертація була присвячена історії галицького спорту і я мала можливість потрапити в архіви. Мені багато людей-архіваріусів, працівників архіву, показували, розказували, відкривали такі речі, які доти справді ніхто не бачив.

Якось натрапила на ім’я Івана Боберського, яке нині має наш університет фізичної культури. Про це я дуже мріяла і дбала про те, щоб декілька навчальних закладів, не лише університет, а й школа в Доброгостові, де народився Іван Боберський, і ДЮСШ у Дрогобичі, було названо його іменем.

Багато було яскравих постатей та цікавих подій в історії: Степан Гайдучок, Тарас Франко, «Запорозькі ігрища», День українського спортовця. Досліджувала історію окремих видів спорту, таких як хокей, плавання, водне поло, волейбол, баскетбол. Цікаві були зв’язки з українською діаспорою. Коли відзначали ювілей Івана Боберського, нам удалося зібрати тут дуже велику його родину зі всього світу. Приїхали, зокрема, головний архітектор Варшави Богдан Боберський, його донька Марта Боберська – прима-співачка Варшавської опери, які прекрасно говорять українською мовою, тодішній Яремчанський міський голова Юліан Боберський. Гарні спогади.

Дуже тішуся, що нам вдалося з, на жаль, уже покійним Юрком Козієм написати дисертацію про спортивний рух української діаспори. Це перша, і наразі єдина така робота. Уся діаспора тоді на нас працювала, присилала матеріали.

Вплинув на моє розуміння історії професор Валентин Мороз, який, на жаль, помер 16 квітня. У ті часи в нього були дуже масові лекції, коли велика кількість людей поспішала в Політехніку. Мені навіть удалося з ним познайомитися близько. Мабуть, недаремно він потім перейшов в університет фізкультури і викладав. Коли ще була аспіранткою, діяла Українська спортова асоціація. Маю назвати Йосипа Лося, Івана Яремка, Юліана Кордіяка, з якими відзначали ювілей спортового товариства «Україна» – тоді ще не було проголошено українську незалежність. Величезна делегація – майже півтисячі людей – приїхала з української діаспори.

Багато що було пов’язано з українською спортовою термінологією. Пригадую Степана Рудницького – дуже відомого українського філолога з Вінніпегу. Він гостював у Львові, я ще була аспіранткою, підійшла до нього. Сказав, що мусить залишитися тут ще на два дні, щоби поспілкуватися про спортивну термінологію. Ми організували кілька дуже гучних конференцій.

Дуже добре взаєморозуміння було з Юрієм Петришиним, теж, на жаль, уже покійним. Він проректором працював тривалий час в університеті фізкультури. Ми якось так разом з ним ішли по житті.

Звичайно, треба подякувати Мирославу Герцику, тодішньому ректору університету фізкультури. Він ризикував, коли призначив мене проректором. Мені тоді було 29 років. Але такий час був переломний – від Радянського Союзу до новітніх часів. Пізніше він зізнався, як вибирав мене проректором на науку. Казав, що придивлявся до багатьох і склав список десь із десяти прізвищ, опитав мало не весь викладацький склад. Просив поставити «пташечку» навпроти когось одного зі списку. З’ясувалося, що моя кандидатура набрала найбільше голосів. А в той момент я вже була деканом. Казав, що хотів інших, досвідченіших людей на цю посаду, але зізнався, що не прогадав, довірившись публічній думці. Подобалася мені та робота, добре працювалося, гарний колектив був.

З посади проректора університету фізкультури ви пішли на посаду заступника начальника управління фізичної культури та спорту облдержадміністрації. Чому? Це не було пониження в ієрархічній драбині?

Не знаю, чи пониження. Просто тоді змінився керівник у виші (ректором став Євген Приступа – авт.). Я, до речі, також балотувалася на посаду ректора. Троє балотувалося і ми всі троє набрали рівну кількість голосів – по 33%. Я, Євген Приступа та Анатолій Цьось. Міністерство обирало з трьох і зупинилося на кандидатурі Приступи. В нього була своя команда, тому запропонував мені звільнити посаду проректора. А в той час Юрій Майборода покликав попрацювати в управлінні, там була вільною посада заступника начальника управління. Мені здається, ми добре працювали разом. Була добра співпраця, розуміли одне одного з півслова. І тепер добре розуміємося.

Юрій Майборода в інтерв’ю Leopolis.news казав, що в нього на ДП «Арена Львів» певний кадровий голод, навіть звільнявся перший заступник. Пропонував знову попрацювати разом?

Ми з ним говорили на цю тему, але я сама розумію, що йому потрібні люди не стільки з такими знаннями, як у мене, скільки з економічними, маркетинговими, будівельними, господарськими, юридичними.

Ви зустрічалися з багатьма знаними постатями. Декого ви вже згадали, кого б ще виокремили з тих, які зробили великий вплив на ваше становлення?

В університеті фізкультури назву Романа Мозолу. Про нього, напевно, згадує не одне покоління випускників. Він грамотний, мудрий фахівець, який тривалий час завідував кафедрою спортивних і рухливих ігор, водночас людина такої глибокої нотки галицької інтелігенції, ґречна, вихована. Він вплинув на багатьох ігровиків, на мене зокрема, насамперед з погляду баскетбольної науки. Іноді могла би сказати: все, чого я в інфізі навчилася, перейняла в Мозоли. Хоча й багато інших мудрих, грамотних фахівців було. Тогочасний інфіз (я закінчила 1988 року) – це була сильна, хороша школа.

Три роки я працювала в Івано-Франківському коледжі (тоді – Івано-Франківський технікум фізичної культури), бо я родом з Івано-Франківська. На кафедрі спортивних ігор Костянтин Дімітріаді був – дуже цікава людина, грек за походженням, який любив і знав спортивні ігри. На роботу мене туди брав Віктор Геря. Для Івано-Франківська він був потужною постаттю, багаторічним керівником, лідером спортивного руху.

Валентин Мороз, про якого ми говорили, на багатьох зробив вплив. Мені трошки не вистачало історичної освіти, а дисертацію було присвячено історії спорту. Хотіла більше історичного підґрунтя, то якраз він допоміг. І ми справді добрі друзі були до самої його смерті, спілкувалися часто.

У Києві я би відзначила Анатолія Домашенка. Ми по житті близько були, розумілися. Він працював у Міністерстві освіти і науки, в Міністерстві спорту, був радником і заступником голови Національного олімпійського комітету. Дуже українська, патріотична людина.

Мирослав Герцик, Михайло Василишин, про якого багато говорять. Дуже цікаві були стосунки з Романом Крип’якевичем, бо я шукала можливості знайти корені галицького спорту, він багато в чому допоміг. Насправді чимало цікавих людей.

Пригадайте часи, коли ви самі були спортсменкою, грали в баскетбол на хорошому рівні за команди майстрів ДБК (Львів) і «Сталь» (Дніпропетровськ).

Не скажу, що я була гравцем першої п’ятірки (команди ДБК – авт.), бо у Львові була потужна жіноча команда. У тодішньому Радянському Союзі ми грали в першій лізі. Я трохи замолода була за віком. А коли закінчила школу, збірна команда школярів базувалася на дніпропетровській школі баскетболу. Ісаак Майзлін (заслужений тренер СРСР й України – авт.) дуже просив (і навіть кілька разів державний тренер приїжджав до батьків), але ні мама, ні тато не хотіли відпускати мене в тогочасний Дніпропетровськ, розуміючи про тамтешні проблеми російськомовного середовища.

Але я все-таки один сезон пограла в «Сталі», дуже цікавий був період, багато що довідалася про Дніпропетровськ. З Оленою Жирко ми жили в одній кімнаті, вона потім стала олімпійською чемпіонкою. Хороші дівчата були загалом, команда хороша. З Ісааком Єфимовичем мали дуже теплі, дружні стосунки, він був і старшим тренером «Сталі», і молодіжної, шкільної радянської збірної. Українські баскетболістки в радянській збірній відігравали хорошу роль. Ісаак Майзлін потім виїхав в Ізраїль, а наприкінці життя повернувся, в дуже складних умовах проживав. Колеги телефонували, казали, що він помер (у серпні 2017 року – авт.). Щиро дякую йому за науку, фанатичну любов до баскетболу.

У Львові були хороші тренери: Олександр Цамалашвілі, Борис Заммер, Микола Галайдюк. Останній тепер у Вінниці працює, добре з ним спілкуємося. Олександр Борисович (Цамалашвілі – авт.) нині в Ізраїлі. До слова скажу, що там щороку на своєрідний з’їзд збирається до ста людей – випускників університету фізкультури. Одним з активних керівників цього зібрання є Олександр Цамалашвілі. Його батько – один із перших завідувачів кафедри спортивних ігор у нашому університеті фізкультури, Борис Цамалашвілі, йому 95 років, далі веде активний спосіб життя.

Баскетбол і далі дуже люблю. Добре, що відроджується баскетбольний клуб «Львів». А в ті часи жіноча баскетбольна Львівщина гриміла. З Валентиною Протас, яка мене дуже любила. Ірина Клєніна, яка тепер є старшою тренер команди «Львів». Вона трошки старшого покоління, але тоді була справді яскравою постаттю в жіночому львівському баскетболі. Були й інші сильні гравці. Наша інститутська команда непогано виступала на універсіадах, останні два роки я була капітаном команди.

Ви сказали, що училище працює над тим, щоб стати коледжем. Можливо, є ще напрями, які ви розвиваєте, або якусь роботу можете анонсувати?

Директор училища Степан Родак поставив завдання, щоби ми до початку нового навчального року стали Львівським коледжем спорту – уже є така умовна назва. Для цього треба привести до ладу відповідні документи, навчальні плани тощо. Ще одна важлива річ – обласна рада має виділити для поліпшення матеріальної бази 4 млн грн. Очевидно, буде побудовано новий майданчик, насамперед для ігрових видів спорту, зокрема гандболу. Цей вид дуже страждає від того, що немає ігрового залу. У співпраці з міською радою, командою «Галичанка» цей майданчик може бути критий, сучасний, з тренажерним залом, біговими доріжками.

І ще одне. Оскільки молодим спортсменам дуже бракує змагальної практики, то з ініціативи директора училища і загалом за підтримки училища, наприкінці березня відбувся цікавий турнір «Першість найкращих» з футболу в чотирьох вікових групах за участю команд училищ фізичної культури з Дніпра, Харкова, Києва й нашого. Була й ігрова практика, і спільні тренування, і культурна програма. І так по колу чотири вікові групи їздитимуть по цих містах. Степан Родак стверджує, що про таке можна буде подумати і з іншими відділеннями, не лише футболу. Думаємо також про те, що на часі відкрити в училищі відділення інших видів спорту. А «стукається» в училище, зокрема, плавання, важка атлетика. Можливо, відкриємо й інші спеціальності.

Розмовляв Василь ТАНКЕВИЧ, для Leopolis.news

Також ви можете стежити за головними новинами від Leopolis News на нашому Facebook, Twitter та Telegram-каналі.

Реклама

Стрічка новин