- Україна модернізує літак АН-158
- Замість Укроборонпрому створять держорган з розширенішими повноваженнями
- Зеленський прокоментував видачу паспортів РФ мешканцям окупованого Донбасу
- Путін заявив, що «із задоволенням» подискутував би із Зеленським про Донбас
- Львівський стрілець Олександр Петрів здобув ліцензію на Олімпіаду-2020
- Розслідування провокаційного соцопитування про долю Галичини триває – СБУ Львівщини
Вікторія Гавриленко: Повідомили, що вступила в університет Поплавського, але я вже проходила курс молодого бійця
Нашою співрозмовницею є курсантка третього курсу Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Вікторія Гавриленко. Минулого тижня у складі збірної академії 20-річна красуня зайняла перше командне місце на чемпіонаті сухопутних військ Збройних сил України з гирьового спорту, який відбувся в Києві.
Найбільший внесок у командну перемогу зробили заслужений майстер спорту, майор Володимир Андрейчук, курсанти Руслан Климець і Костянтин Кравченко, які стали переможцями у своїх вагових категоріях. Говоримо з Вікторією про гирьовий спорт, навчання в академії та війну.
Як усе відбувалося в Києві?
Уперше виступала на такому чемпіонаті, адже порівняно нещодавно почала займатися гирьовим спортом – десь рік тому. Жінки змагалися в ривку у двох вагових категоріях – до і понад 63 кг. Я виступала в легшій. На спробу нам давали 10 хвилин, за цей час, за правилами, дозволено тільки раз міняти руку, тобто з однієї руки перекинути 16-кілограмову гирю в іншу. Ставити на поміст гирю також не дозволяли. Я підняла гирю 53 рази й зайняла четверте місце з 12 учасниць. До третього місця не вистачило семи підйомів. Своїм результатом залишилася розчарована, адже виступила нижче за свої можливості. Мій рекорд – 78 разів. З таким результатом зайняла б перше місце. Через це дуже прикро.
Чому не змогли показати кращий результат?
В якийсь момент у мене гиря почала вилітати, тому що в руках не відчувала сили. Я навіть хиталася, коли стояла. Сама не розуміла, що зі мною коїться. Мої тренери Ярослав Панькевич, Ігор Романів і Володимир Андрейчук були здивовані, вони на мене дивились і не розуміли, що трапилося, коли я, не дотягнувши до 10 хвилин, припинила спробу.
Розібралися в причинах різкої втрати сил?
Так, назву дві. По-перше, після відкриття змагань треба було дуже довго чекати свого виступу і я «перегоріла». А по-друге, незадовго до цього в Києві я брала участь у змаганнях з перетягування каната. Все тіло боліло, не встигла належно відновитись. Інколи треба зчепити зуби і просто прийняти поразку, зробивши з неї правильні висновки.
Близько місяця тому ви зайняли третє місце на Всеармійських змаганнях «Гвардійський ривок» у Житомирі. Тоді серйозно травмували долоню, тож боролися проти суперниць, долаючи сильний біль…
У Житомирі нам давали на спробу 12 хвилин, але можна було міняти руки багато разів. Загалом підняла 188 разів. Пригадую, десь на 10-й хвилині відчула сильний біль у лівій долоні. Це було так, начебто беруть плівку і рвуть її. Тремтіння по шкірі пішло. Я не розуміла, що відбувається, тому що раніше руки так ніколи не зривала. І тут, чую, тренер Ігор Романів кричить мені: «Вікторіє, не дивись!». А цікаво ж, що з рукою! Як подивилась на руку, мені аж запаморочилося в голові. Коли друга рука забилась і нею тяжко було піднімати, тренери підказують перекидати гирю в травмовану руку. «Не можу», – відповідаю. А вони: «Рви через силу, рви!» Продовжила. І рука все більше й більше надривалася. Було тяжко. Але коли бачиш такий запал у тренерів, які в тебе вірили, підбадьорювали, це, напевно, найкрутіше, що може бути.
Скільки часу рука заживала?
З тиждень. А потім потихенько відновила тренування, починаючи з менших навантажень. Уже не турбує, просто має негарний вигляд. Головне, руки нікому не показувати (сміється).
Одним із ваших тренерів є Володимир Андрейчук – легенда гирьового спорту, багаторазовий чемпіон і рекордсмен світу. Як тренуватися під керівництвом такої особистості?
Дуже почесно. Володимир Якович – приклад для нас, він – людина, яка досягла дуже великих вершин. І найцікавіше, що він з кожним роком стає все кращим. Ярослав Панькевич – теж заслужений майстер спорту, дуже сильна особистість. Але я не хочу розділяти тренерів, тому що кожен з ник вкладає в нас якусь частинку, в кожного своя зона відповідальності. Вони до кожного курсанта шукають індивідуальний підхід.
Як сталося, що ви пішли в гирьовий спорт? Чим він вас підкупив?
Мені подобається гирьовий спорт тим, що в ньому проявляєш себе, характер дуже проявляється, витривалість. Як я вже казала, почала займатися гирьовим спортом десь рік тому. До того нічим таким не цікавилася. Бігала, в тренажерному залі займалася просто для себе. Потім в академії жінкам і чоловікам ввели гирьовий спорт. Та й почала тренуватися трохи. Якось викладач фізичного виховання запропонував займатись серйозніше. Спершу не дуже сподобалось, адже не розуміла сенсу в цьому, аж поки не прийшов якийсь результат.
Яку найбільшу вагу ви піднімали?
Тільки шістнадцятку (16-кілограмову гирю – авт.). А починала з вісімки. Кілька днів потренувалась і зробила 222 ривки. Потім перейшла на чотирнадцятку і шістнадцятку.
Перші мої змагання були в Ужгороді. Думала, працюватимемо з вісімкою. Приїхали і на місці сказали – шістнадцятка. А до того я ні разу не тримала її в руках. Не очікувала такого, їхала на вісімку. Але підняла 43 рази і зайняла перше місце. Навіть перегнала дівчинку, яка тривалий час займалася важкою атлетикою. Пізніше у Львові виступала на змаганнях – ставала переможницею Кубка Львівщини, чемпіонкою Львівщини серед студентів.
У нашому суспільстві поширені стереотипи: гирі – це силовий спорт, не жіноче заняття. Що скажете на це? Як гирьовий спорт впливає на ваш організм?
Ліпше себе завантажувати таким видом спорту, ніж пити і курити. Візьмемо м’язи спини. Під час тренувань вони стають сильнішими, як і м’язи рук, ніг. Я загалом стала витривалішою і сильнішою, краще почуваюся. Спина не болить під час довгого сидіння. Тепер мені безмежно подобається займатися гирьовим спортом.
Які цілі зараз перед собою ставите в цьому спорті?
До завершення навчання в академії мені залишилося два роки. Не знаю, як у мене далі складеться життя, адже ми – військові, майбутні офіцери. Куди нас доля кине, не відомо. Але якщо матиму таку можливість, то заохочуватиму хлопців і дівчат до цього виду спорту. Ну і сама буду надалі займатися. Знаю, що можу більше.
Чому вирішили вступити в академію сухопутних військ? Це пов’язано з війною?
Так. Я родом з села Пологи Запорізької області. Займалася волонтерством з початку війни. Нас, дітей, не хотіли брати на Схід. Але так вийшло, що я почала туди їздити і дуже боляче було від побаченого. Тому що там були чоловіки, як мій тато за віком, наприклад, і я розуміла, що він міг бути на їхньому місці. Батько раніше був моряком-підводником, але при розпаді СРСР йому сказали, що як у Росію піде, то роботу матиме, а якщо в Україну, то залишиться безробітний. Сказав, що він українець і залишається в Україні.
В один момент я сказала батькам, що хочу бути офіцером. Вони відмовляли, мовляв, я дівчина і мені того не треба. Вони не підтримували мій вибір, але я наполягала, сказала, що хочу, щоб мої діти росли в мирі в незалежній Україні, хоча сама ще була дитиною. Тато сказав, що зупинити мене не може, тому що це мій вибір. Звичайно, тепер вони пишаються мною. Знаєте, не кожен чоловік витримає тут навчання. Були дуже тяжкі моменти, коли я психувала і хотіла кидати. У нас, як експеримент, навчаються три дівчини на курсі. Мені було дуже тяжко, в плані дисципліни зокрема. Але переборола себе, сказала, що закінчу, бо дуже хочу працювати з особовим складом. Кожна людина для чогось народилась. Я вважаю, що народилася саме для цього, що це моя місія. Як життя складеться, не знаю, але зараз хочу бути офіцером і буду ним.
Чому обрали саме академію у Львові?
Багато хто хвалив цей заклад. Радили: якщо вчитися на офіцера, то йти саме в Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Тут мені подобається. Тут хочеш бути науковцем, спортсменом, займатися самодіяльністю – обирай. Обмежень немає, викладачі тільки підтримують, надають гарне навчання. У нас дуже сильні викладачі – бойові офіцери, з воєнним досвідом, які безпосередньо були на Сході України. Я дуже їм вдячна.
До речі, я хотіла стати актрисою. Навіть вступила в університет Поплавського (Київський національний університет культури і мистецтв – авт.). Мені зателефонували і повідомили, що пройшла конкурс, але я тоді вже проходила курс молодого бійця. А якщо я вже там, значить так мало бути.
На Сході ви були і з творчою місією?
Так, окрім того, що возили їжу військовим, ми ще співали їм. Я в школі навчалась – у класі восьмому-дев’ятому. Казала, що теж хочу бути військовою. «Дівчинко, тобі того не треба, займайся іншим», – відповідали. Але я людина з характером: якщо вже щось захотіла, то зроблю. Може, пожалкую колись, але зараз, які б труднощі в моєму житті не були (а вони є), не зупинюся, йтиму до кінця.
Дітки багато малюнків передавали військовим. 40-річні чоловіки дивились і плакали. В них же діти такі, як ми. Це боляче. Казали, що там, на Сході, тільки заради нас. Тому що люблять свою Батьківщину і захищають її. Знаєте, мир настане тоді, коли ми разом згуртовано працюватимемо. Для цього треба старатися щось зробити, не просто говорити. Я надіюся, що після закінчення академії теж зроблю якийсь внесок у Збройні сили.
Розмовляв Василь ТАНКЕВИЧ, для Leopolis.news
Також ви можете стежити за головними новинами від Leopolis News на нашому Facebook, Twitter та Telegram-каналі.