Юлія Сливка: Instagram – це мій метод писати, а часто навіть спосіб мислити

16:50 15 Квітня 2019

Юлія Сливка: Instagram – це мій метод писати, а часто навіть спосіб мислити

Інстаґрам-оповідачка Юлія Сливка розповіла в інтерв’ю про свій творчий успіх, як поєднує сім’ю та кар’єру і як зародилась ідея створити друковану книжку.

Юлія Сливка – це відома в мережі Instagram оповідачка, яка через свої тексти мотивує багатьох читачів і робить це із шаленим задоволенням. Письменниця веде блог, наповнений найрізноманітнішими темами: українське село, історія, наука, сім’я тощо. Нещодавно Юлія написала інстаґрам-книжку на основі своїх оповідань.

Юліє, Ви – інстаґрам-оповідачка або ж, як більшість каже, блогерка. Як Ви стали нею і чому саме в мережі Instagram?

Не казала б «оповідачка або блогерка», бо бачу суттєву різницю між цими поняттями. Оповідачкою я себе нарекла сама (дехто каже ще «онлайн-письменник», але не смію себе так возвеличувати), бо хотіла якось означити те, що роблю в мережі Instagram, а там я оповідаю короткі історії від першої особи. Блогером називають люди. Мабуть, тому що ці історії я публікую фактично щодня. Я не є типовою блогеркою зі своїми історіями, але не заперечую, коли мене так називають. Хоча колись, зізнаюся, не дуже любила такий статус.

Стала я оповідачкою ненавмисно і спеціальної платформи, як-от Instagram, не добирала. Просто почала підписувати свої фотографії і це зацікавлювало щоразу більше людей. Тепер я не слова до світлин добираю, а фото до своїх історій. Це чудовий спосіб їх ілюструвати онлайн.

Яким був Ваш перший пост?

Якщо запастися терпцем і прогорнути до самого початку блогу, його можна знайти: я не видаляю старих дописів, навіть якщо за декотрі зараз ніяково. Перший пост був сповіщенням про те, що мені зламали старий акаунт в Instagram і тепер я все публікуватиму тут, на новому. Мені тоді було прикро, бо в попередньому профілі були перші історії, не збережені на жодному іншому носії, а найважливіше – перші, незнайомі мені читачі. Пам’ятаю, новий акаунт був викликом для мене написати такі ж історії і зібрати довкола них таку ж аудиторію. Тоді я ще не знала, що новий збере у двадцять разів більшу.

Які відгуки Ви отримуєте від читачів? Яких більше – позитивних чи негативних?

Реакція читачів шалена. Статистика мого акаунту не поступається статистиці акаунту в десять разів більшого, тобто у 200 тисяч, хоч у мене немає модних ґівевеїв. Я дуже це ціную. Негативних відгуків немає. Є люди, яких просто дратує факт мого існування, але це нормально.

Чи плануєте розвивати таку свою інтернет-діяльність?

У цьому випадку я нічого не планую – усе стається мимоволі. Не маю контент-плану, бо кожна історія – це імпульс, який неможливо передбачити. Отже, навіть я не знаю, що в цьому акаунті буде опубліковано за тиждень. Письмо – така штука, яку не сплануєш. Але в мене раз у раз виникають якісь ідеї, як-от видавництво мережевої літератури, яке ми заснували з колегою. Зараз я готую ще один віртуальний літературний проект, тому стежте за новинами на @slyva_jalova_lova, там завжди є щось цікаве.

Чи влаштовуєте якісь майстер-класи чи мотиваційні зустрічі?

Буває. Це здебільшого розмови про інтернет-письмо. Але більше я люблю погоджуватися на пропозиції виступити в межах якогось курсу, фестивалю чи заходу: менше організаційного клопоту. Колись, до народження доньки, я могла собі дозволити влаштовувати такі зустрічі самостійно. Тепер – ні. Дитина навчила мене відповідальніше ставитися до свого часу.

У Вас є сім’я, чоловік, дитинка. Чому присвячуєте найбільше часу і як удається тримати баланс?

Якби я присвячувала себе лише чомусь одному, то з’їхала б із глузду. Моє життя ділиться на чотири сектори – сім’я, праця над кандидатською дисертацією, робота у видавництві ASTRUM і письмо. Кожному віддаю рівну частку свого часу. Єдине – мамою треба бути 24/7, але це ж прекрасно.

Ви написали книжку, що належить до мережевої літератури. Можете щось розповісти про це?

Власне, я зрозуміла, що написала книжку вже тоді, коли її було написано. Також не робила цього навмисно, хоч це звучить дивно. Але, справді, коли я почала систематизувати всі історії з блогу, то зрозуміла, що їх вистачить навіть на дві книжки. «#Чуєш, коли приїдеш додому?» – це блог, що став книжкою, а отже, мережевою літературою. Література, що народилася первісно в мережі, а не на папері. Зробити з дописів книжку просили читачі блогу. Казали, що так і зручніше повертатися до цих історій, і хочеться мати можливість дарувати їх у формі книжки близьким людям. Як тут відмовити?

Чому така назва?

У моєму профілі є цілий пост і про обкладинку, і про назву. Тут нічого не випадкове, я все люблю наділяти сенсом. Якщо коротко, то «#Чуєш, коли приїдеш додому?» – це запитання, яке ми часто чуємо від тих людей, що завжди чекають на нас удома. І це те запитання, яке одного разу ми почуємо востаннє. Власне, книжка про час. Про те, що важливо встигнути повернутися додому ластівкою, поки є до кого повертатися. Важливо почути це запитання.

Хто Вам допомагав у створенні книжки?

Передусім співзасновниця видавництва. Дуже багато зробив також дизайнер, без якого книжка не була б такою красивою. Упродовж усього часу підтримував чоловік і брав на себе всі труднощі, які міг: на час презентаційного туру шістьма містами України я вже була на дев’ятому місяці. Усі інші, зокрема й батьки, дізналися про книжку вже тоді, коли я принесла її готову з друкарні додому. Я люблю приголомшувати, а також говорити вже про результати, а не про плани.

Як довго Ви над нею працювали?

Книжка – як дитина. Від ідеї її видати до того моменту, коли я взяла її, готову, в руки, минуло дев’ять місяців. Але, як я вже казала, на час, коли виникла ідея її створити, вона вже була написана. І письмо тривало ще два роки до того.

Чи приносить Вам задоволення те, що робите?

Так. Я не робила б, якби не приносило. Кожну сферу свого життя обрала тому, що люблю це робити. Кожна не є простою. Але це ота «сродна праця», розумієте?

Чи виникала думка покинути вести свій блог?

Колись бувало, зараз – ні. Тепер я вже не уявляю без нього свого життя.

Це може звучати смішно, але Instagram означає для мене багато. Якби не Instagram, я б не почала писати. Не було б моєї книжки. Instagram – це мій метод писати, а часто навіть спосіб мислити. Це мій радар. Я постійно перебуваю в пошуку контенту, а отже – нових історій, думаю, про що б іще написати, бо знаю, що двадцять тисяч людей на це чекають. Я часто дивлюся на світ крізь призму Instagram і навіть коли зі мною відбувається щось не дуже добре, думаю, як саме написати про це (про щось подібне писав Коцюбинський у новелі «Цвіт яблуні»). Думаю дописами.

Instagram для мене, типового інтроверта, – це ще й ідеальний спосіб комунікувати зі світом. Зрештою, це просто спосіб сказати світові, що я – така – є.

Що Вас найбільше надихає до письма?

Щодень. Мої історії, мій блог – це щоденний досвід. Але коли не маю охоти нічого писати, то знаю, що треба просто приїхати додому, до баби Богдани і діда Богдана. Вони – це завжди свіжий контент. Вони – моя сила.

Мова Ваших головних персонажів – баби Богдани та діда Богдана – це діалект. Чому так у Ваших історіях? Чи є в планах змінювати це?

А навіщо? Так в історіях, бо так у житті. Бо ці історії – невигадані. Якби баба Богдана почала говорити прикрашено і літературно «Юлечко, ходімо зі мною. Я садитиму квіти. Допоможеш?» – це була б не баба Богдана, бо справжня баба Богдана каже: «Йуля, шуруй ду руботи!». Найбільше за все я боюся писати фальшиві, штучні, пластикові історії. Краще тоді не писати взагалі.

Який головний сюжет Ваших інстаґрам-оповідок?

Кожен есей збірки чи блогу окремий – з окремим сюжетом та іншим мотивом, але водночас всі вони пов’язані одними персонажами, які мандрують з одного тексту в інший. Доріг читати ці історії – безліч. Єдине – книжку я упорядковувала так, щоб характери персонажів розкривалися з кожним новим есеєм. А мотивами є абсолютно непопулярні в мережі Instagram категорії: час, зв’язок поколінь (тут навіть надмірний) і пам’ять роду, віра, марнота марнот, любов і вдячність.

Чому в дизайні книжки домінує фіолетовий колір?

Я асоціююся в читачів саме з цим кольором. Мабуть, з огляду на прізвище. Перш ніж затвердити його як колір книжки, провела підпільне опитування у своєму блозі. Питала: якби потенційно вийшла друком моя книжка, якою б вона була? 90% читачів написали, що фіолетова. Я прислухалася, бо їхній погляд для мене важливий. Без них не було б мене як автора. Узагалі особливість цієї книжки в тому, що її співавтором є її читач. Власне, тому така в неї присвята. А ще фіолетовий колір є нашим улюбленим з бабою. Але це вже так, поміж іншим.

Який основний меседж Вашої книжки?

«#Чуєш, коли приїдеш додому?» – це збірка онлайн-есеїв, що ненавмисно спонукає читача насамперед помічати: людей, що живуть поруч з ним, прості буденні речі, на які він за щоденними клопотами не звертає уваги, але які водночас є фундаментальними в житті кожного, а так само вірити й любити, хоч як банально це звучить.

Розмовляла Анастасія РОГОЖІНСЬКА, для Leopolis.news

Також ви можете стежити за головними новинами від Leopolis News на нашому Facebook, Twitter та Telegram-каналі.

Стрічка новин